Житейська фабула Галини Тарасюк
- 31.05.2009 06:47З пані Галиною я вперши познайомився, ще в далеких вісімдесятих коли вона жила в Чернівцях і скромно працювала в редакції буковинської газети. Вже тоді вона була відома своїми не ординарними статтями та літературними публікаціями.
Пізніше, а саме на початку буремних дев’яностих саме ця тендітна жінка очолила тоді першу незалежну буковинську газету «ЧАС».
Трохи біографії: Галина Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року на Вінниччині (с. Орлівка Теплицького району) в родині колгоспників. По закінченні середньої школи вчителювала, працювала кореспондентом районних газет у Теплику і Заставні та в «Молодому буковинці». Здобувши вищу освіту на філологічному факультеті Чернівецького університету, віддає перевагу журналістській роботі. Нині працює у газеті «Доба».
Перша збірка поетеси «Смерековий міст» з'явилася 1976 р. Нині в її активі, крім названої, — збірки «Множина» (1982), «Світло джерела» (1984), «Жайворове поле» (1987), «Горельєфи» (1988), «Сотворіння гнізда» (1989), «Зерна полину» (1991), збірка поезій у перекладах російською мовою «Свет родника» (1990) і об'ємна книга поезії та прози «Любов і гріх Марії Магдалини» (1995).
Після свого першого роману Галина Тарасюк написала багато великих і малих текстів. Її збірка оповідань «Дама останнього лицаря» написана в жанрі абсурдного реалізму, якому сприяла і сприяє пострадянська епоха, що втягла розгублених громадян у вир принизливого животіння й неймовірної винахідливості у пошуках стратегій виживання в Україні та за її межами. Адже абсурд – це філософська категорія, яка водночас уможливлює і саме поняття, і його протилежність. Це саме те, що ми спостерігаємо навколо нас протягом десятиріч, до чого звикли, без чого вже не можемо.
Темі пошуку українцями й особливо українками щастя на чужині присвятили свою прозу багато сучасних письменниць. У Тарасюк це виходить особливо пронизливо, хоча власного досвіду в неї на цих теренах нема, для створення своїх сюжетів вона послуговується чужим. І тут, кажучи про свій та чужий досвід у літературі, хочеться трохи зачепити вічну тему «Літератор з біографією». Що це таке? Це коли дуель Пушкіна, Греція Байрона чи стосунки Лесі Українки із Сергієм Мержинським стають такими ж фактами літератури, як і хрестоматійні твори відповідних авторів.
Нині багато говорять про те, що кожному літератору варто було б розробити свій публічний імідж, який включає візуальний образ, легенду долі, концепцію написання своїх текстів, згідно з якими автору варто репрезентувати свою творчість та свою особу. Тут велике поняття «біографія» понижується до менш масштабного: імідж. Більшість українських літераторів не мають ні іміджу, ні біографії (що зовсім не означає, що вони є поганими письменниками). Але, звичайно ж, письменники з Біографією, або, принаймні, письменники з іміджем однозначно мають більше шансів донести до читачів плоди своєї творчості.
У медіа, особливо на інтернетних форумах, пожвавилася й тема спілчанського майна як такого. Колись воно було надане радянським письменникам як оплата їхньої лояльності до тодішньої влади, то чи варто його зберігати за письменниками тепер? У будь-якому разі, якщо українські літератори й мають позбутися спілчанського майна, то не для того, щоб збагатити керівництво спілки, — це так, у дужках. Адже зараз про творчість, а не про майно. А про майно та його дерибан лише тією мірою, якою це може сприяти промоції творчості всіх, як то кажуть, фігурантів. У першу чергу — Галини Тарасюк.
То ж чи сприятиме згадка імені Галини Тарасюк у контексті незаконного продажу спілчанського майна популярності талановитої письменниці? Дуже хотілося б їй цього побажати, однак гарантувати нічого не можна, адже в Україні зовсім інші закони виникнення та зникнення письменницької популярності, практики, відмінні від світових. І тому повернемося конкретно до Галини Тарасюк. До її творчості.
А останній роман Тарасюк «Цінь Хуань Гонь» - то суцільна політична сатира, головним персонажем якої є пострадянський дискурс тією ж мірою, якою дискурс радянський є героєм «Котловану» Андрія Платонова. Знову абсурд: одні й ті ж люди є водночас і «батьками нації», і «сучими дітьми». Нам усе це набридло, ми вже не дивимося в той бік, поринули в себе, шукаємо й іноді знаходимо інші світи. А Галина Тарасюк із упертістю невиліковної ідеалістки кричить: як так можна? Скільки триватиме безкарність і беззаконня? Кричить про це не лише своїми творами, а й своїми вчинками. Цілком усвідомлюючи, що той крик може лишатися не почутим.
Можливо, Галина Тарасюк сьогодні пише забагато, хоча ніхто не міряв, скільки варто писати письменнику. У кожного, зрештою, своя норма, своя доза. Її «Жіночі романи» - то просто добра актуальна проза, тоді як «Смерть - сестра моєї самотності» - то етапний твір української літератури, роман, який дуже повно репрезентує епоху, більше того — злам епох, межу між епохами. Вважаю, що цей роман варто перевидати, на нього мають звернути увагу солідні видавництва.
І все ж, хоч Галина Тарасюк і відсвяткувала вже «полудень свого віку», її краща книга ще попереду. Аби тільки Бог дав їй відвагу її написати.
Дуже хочеться, щоб Галина Тарасюк одного дня зважилася й написала про все, що знає тільки вона.. А втім, хто знає, де ризикуєш більше, в житті чи в літературі. У творенні біографії — чи у творенні тексту?
Яскраву і самобутню грань обдарування письменниці являє її новелістика, героїнями якої переважно виступають прості наші сучасниці із непростими долями, з неординарними душами, з незвіданим, часто незбагненним космосом — своїм макро- і мікросвітом, — над яким авторка піднімає покров таємничості.
Підготував Степан Карачко, для "Платинової Буковини"
Коментарі (0)
Другие новости:
- 24.12.2024 11:21
- 24.12.2024 11:08
- 19.12.2024 11:12
- 18.12.2024 19:03
- 16.12.2024 13:12
- 13.12.2024 15:47
- 11.12.2024 16:56