Інтерв"ю з Олександром Горбатюком - власником сайту Bucovinets

- 05.07.2009 20:28
Інтерв"ю з Олександром Горбатюком - власником сайту Bucovinets

Спогади з далекої Москви

Завдяки Інтернет технологіям ми сьогодні маємо можливість, спілкуватись з людьми з любого куточку світу. Саме так я і познайомився з дуже цікавим співрозмовником про якого мова піде далі.

В Москві живе вже понад двадцять років наш земляк, чернівчанин Олександр Горбатюк, який був активним учасником демократичних подій в кінці вісімдесятих років в нашому місті та Києві. Голова Московської філії УГС (Українська Гельсінська спілка) він приймав активну участь в студентських голодуваннях в Києві за відставку тодішнього Пример - міністра Анатолія Масола, учасник ланцюгового голодування за легалізацію та реабілітацію УГКЦ в Москві. Учасник подій «Революції на граніті».

Сьогодні Олександр бере активну участь в житті української громади в Москві. Цікавтеся українською історією, музикою та зйомками документального кіно, тематика документального кіно це голодомор та репресії на Україні. Старається свою відпустку проводити у буковинських горах Карпати, любить робити подорожі по широкому світі. В скорому часі має намір зняти документальний фільм про репресії на Буковині в 1940 -1941рр..

Пан Олександр погодився дати інтерв’ю вперше для буковинських видань і поділитись своїми спогадами про ті історичні події в якийх він брав активну участь.

- Олександр розкажіть нашим читачам про своє дитинство та студентське життя?

Народився я в Чернівцях, в інтелігентній сім’ї. Тато в мене-лікар, мати - вчитель музики. Дитинство моє пройшло на Кобилянській, де досі живуть мої батьки. Батьки завжди придавали багато уваги моїй освіті, вихованню. З самого дитинства я усвідомлював себе українцем. В дитинстві багато займався спортом, багато читав книжок, добре вчився в школі, займався англійською. Літом з батьками, чи з бабусею по мамі їздив на море, в Карпати, в с. Репужинці на Дністер. Під час осінніх, весінніх канікул з бабусею, котра також дуже багато часу віддавала моєму вихованню, мандрували Україною, Прибалтикою, обов’язково ходили по музеям, театрам.

Досить багато часу проводив в с. Рукшин – у бабусі з дідусем по батькові, які розказували про минуле, вчили колядувати, дотримуватись традицій свого народу. Великий вплив на моє виховання мав вітчим. Він сам корінний буковинець, від нього я багато чого дізнався про історію нашого краю, міста, про буковинські традиції, яким завжди було місце в нашій квартирі. Тобто все було, як в багатьох моїх ровесників. Великий вплив на моє становлення як людини мав Єфім Лейбович, в якого я займався фізикою. Це був Педагог з великої літери, який вимагав не тільки досконалого знання саме фізики, а також багато займався розвитком широкого кругозору своїх учнів. Власне через це до нього так тягнулись діти, адже він був сам дуже освіченою, чемною людиною, яка, як мені здавалось на той час, мала відповідь на будь-яке запитання.

По закінченню школи я поїхав поступати в Москву, де в той час вступні іспити до ВУЗів були значно раніше, чим у решті міст. Поступив. Так я, власно і опинився в Москві. Що стосується мого студентського життя, то його умовно можна розділити на дві частини – саме навчання, а потім навчання паралельно з громадською діяльністю.

* А що саме, крім родини, змушує вас пам’ятати, що ви є українцями?

 

Про те що я є українцем я не забував і не забуду ніколи, адже зректись свого коріння, свого народу, своєї мови, своєї церкви - вчинок нечесний. У своєму житті мені доводилось зустрічатись з такими, що забували про походження, національну приналежність. На мій погляд такі люди заслуговують на погорду не лише у своєму народі, а й у народі, до якого вони причепились. Такі люди не шануватимуться ніким, а самі вони, на мій погляд, у глибині свого серця будуть завжди стидатися себе. Я ніколи не приховував свого походження, завжди пам’ятаю хто я і звідки взявся.

 

* Коли ви усвідомили що ви є український патріот?

 

Саме на чужині я відчув себе українцем у більшій мірі. Я приїхав до Москви молодим хлопцем, опинився в незнайомому середовищі, серед людей з іншим менталітетом. До того я якось не дуже придавав значення своєму українському походженню, тому як біля мене завжди було багато українців. А тут я опинився на чужині, де все було по-іншому. Тому, звичайно, я почав відчувати ностальгію, яка, напевно, настигає кожного, хто опинився далеко від рідних країв. Саме в Москві я почав більше цікавитись історією України, українською літературою.

На моє щастя, на Арбаті була невелика крамничка під назвою «Украінская кніґа», де я мав змогу купувати твори Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки тощо. Стосовно моїх прагнень вивчати історію, то тут було багато прогалин, тому як у радянські часи скласти цілковите уявлення було абсолютно неможливо, через повну відсутність інформаційних джерел. Тому «відкритих питань» в мене було дуже багато. А ті мізерні шматочки інформації, що доходили до мене, носили явне пропагандистське обарвлення. Чомусь не дуже мені вірилось в історії про греко-католицьких священиків-людожерів, про жорстоких катів-бандерівців, кровопивців-петлюрівців. У ті часи ці теми у розмовах на Буковині якось обходили, але коли зрідка говорили, наприклад, про повстанців, то я не відчував якихось ненависницьких інтонацій, навпаки десь тихенько, ледве відчутно, лунали нотки глибоко-глибоко прихованого, боязкого співчуття.

Книгарню я відвідував регулярно. І ось, одного разу (це було, здається, у квітні 1989 року) я побачив групу людей, що гуртувалась біля крамниці, які розмовляли добре відомим з дитинства галицьким діалектом, а в руках тримали плакати. Я підійшов до тих людей, почав спілкуватись. Виявилось, що це учасники ланцюгової голодовки за легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Я став щодня приходити на те місце, прилучився до акції. Частина учасників акції від’їжджала до дому, на їх місце приїжджали інші. Серед тих людей виділявся чоловік, який вражав твердою переконаністю, упевненістю у правоті поглядів - справжній лідер. Відразу було помітно, що то людина залізного ґатунку. Це був п. Степан Хмара. Через постійне спілкування з тими людьми в мене все менше і менше лишалось прогалин, про які я говорив. Незабаром почались літні канікули. Я поїхав до дому, в Чернівці. На другий день, по приїзду, я завітав до костьолу, що на Головній. Серед віруючих, я помітив тих, що хрестились не на латинський лад. Я підійшов до одної жінки похилого віку, дуже інтелігентної зовнішності і з юнацькою безпосередністю розповів про акцію, що триває в Москві. Жінка дуже зацікавилась і я надав їй координати учасників. Через тиждень п. Неля була вже на Арбаті, де приймала саму активну участь в акції протягом півроку, до повної перемоги. Напевно, саме з того почалось відродження УГКЦ на Буковині.

Там, стоячи на такому чужому і недоброзичливому Арбаті, я в повній мірі усвідомив що є таке український патріотизм.

* Як ви вступили в УГС?

 

Під час мого перебування на Арбаті, в мене з’явилась можливість спілкуватись з багатьма дуже цікавими людьми, що приїжджали з України і від яких я довідувався про останні новини з Батьківщини, зокрема про утворення на рідних теренах неформальних громадських та політичних формувань. Підходили українці, що мешкали в Москві, які розповіли про існування українського культурного товариства «Славутич», Українського молодіжного клубу в Москві. Я став регулярно відвідувати засідання Українського молодіжного клубу, членами якого переважно були такі самі як я молоді українці – студенти московських вузів. Таким чином я став маленькою часткою української спільноти. Більшість хлопців та дівчат, що кожного четверга приходили на засідання клубу, шукали спілкування із співвітчизниками. Діяльність клубу носила суто культурний характер, зокрема проводились зустрічі з акторами, письменниками, діячами мистецтв, відомими українцями, концерти тощо. Тобто моє поза-студентське життя тої доби розділилось між клубом та акцією за легалізацію УГКЦ. Від постійного спілкування з земляками значно збагачувався багаж моїх знань. Тепер я володів інформацією, яку досі не міг знайти в книжках – про національну символіку, про український визвольний рух різних часів, про УГКЦ, вперше почув про Голодомор.

Також мені стало відомо про існування організації з дивною, як мені тоді здавалось, назвою - Українська Гельсінська спілка. Але після того, як я ознайомився з Декларацією принципів УГС, більше взнав про її діяльність, історію виникнення, назва мене перестала дивувала. Я довідався про те, що в Москві існує невелика філія УГС, яка переважно займається роботою по наданню інформації з України на іноземні пресові агентства, радіо. Після недовготривалих роздумів (все-таки на той час це було не небезпечно), я вирішив вступити в УГС, написав заяву до вступу, рекомендацію мені надав п. Степан Хмара, який був членом Виконкому УГС, а через зовсім невеликий проміжок часу, мене обрали Головою Московської філії УГС.

– Розкажіть, будь ласка, про заходи, в яких ви приймали участь?

З самого початку мого головування, ми прийняли участь у створенні Групи підтримки Народного Руху в Москві. Очолив її член УГС – Євген Сярий. Члени групи підтримки Народного Руху, в свою чергу, прийняли участь в Установчому з’їзді Народного Руху. Члени нашої філії брали саму активну участь у акції за легалізацію УГКЦ, разом з членами Групи підтримки Народного Руху ми приєднувались до всіх загальноукраїнських акцій - мітингів, демонстрацій майже по всім куточкам України. Відтоді, наші прапори можна було побачити на всіх загальнодемократичних акціях в Москві. Ми вели активну пропаганду ідей незалежності та державності України серед членів Українського молодіжного клубу, розповсюджували незалежну пресу, організовували зустрічі членів клубу з діячами визвольницького руху, зокрема з Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, о. Ярославом Лесівим.

На початку 1990 року ми, разом з Групою підтримки Народного Руху, заснували інститут громадянства України. Також члени нашої філії брали активну участь в організації українських мітингів в Москві біля пам’ятника Т. Шевченку. Я, як член всеукраїнської координаційної ради УГС, регулярно бував на її засіданнях, де мав можливість спілкуватись з членами Виконкому УГС (Микола Горбаль, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко (голова), Євген Пронюк, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл), головами обласних філій. На тих засіданнях, що проходили на квартирі під Києвом, ми планували діяльність Спілки, обговорювали організації різних акцій, ділились новинами.

У той час я приятелював з головою Чернівецької філії УГС Валерієм Кузьміним, від якого добре знав про ситуацію на Буковині (нажаль, нині я втратив зв’язок з тою гідною та чемною людиною, справжнім патріотом).

На початку 1990 року, мені пощастило зустрітись у Львові з Владикою Митрополитом Володимиром Стернюком. На тій зустрічі я просив Владику звернути увагу на Буковинську греко-католицьку громаду, надіслати священика в Чернівці. Також після тої зустрічі в Москву регулярно почали їздити священики УГКЦ, які проводили Службу Божу для віруючих московських українців.

У ті часи в Москві працював український прес-центр, роботу якого вів член нашої філії, талановитий журналіст, справжній патріот, кореспондент Української програми Радіо «Свобода» Анатолій Даценко. На жаль він пішов з життя у самому розквіті років…Вічна йому пам’ять…

Саме в Москві починали свій професійний шлях талановиті та відомі нині українські журналісти, тодішні члени УГС, Сергій Каразій та Олексій Степура.

Невзираючи на шалений опір, який чинила нам тодішня влада, правоохоронці, КГБ, ми крок за кроком поступово та наполегливо йшли до багатовікової мети – Самостійної України.

* Ви приймали участь в «Революції на граніті» ?

 

На початку жовтня 1990 року я по справам заїхав до Львова. Зупинився я у хресної п. Ярослави Людкевич. До мене у Львів з Чернівців приїхала мама. Там я довідався про те, що у Києві почалась голодовка українських студентів. Я сказав мамі про те, що зі Львова планую повернутись в Москву, адже вона дуже хвилювалась за мене, а сам взяв квиток до Києва (пробач, мамо, але інакше я не міг). Приїхавши до Києва, я відразу відправився на Майдан, де було наметове містечко, сказав охоронцям зі «Студентського Братства» хто я є, вони мене проводили до штабу. Там я зареєструвався, мені виділили, як тепер пам’ятаю, намет №1, що був розташований відразу за трибуною. В містечку я зустрів чимало знайомих – депутатів Верховної Ради, активістів з усієї України. Я приїхав вже під кінець тої акції, встиг поголодувати тільки 5 днів. Перші дні я сидів на граніті та спілкувався з людьми, що підходили, цікавились акцією. Я їм розповідав про те, чого ми вимагаємо, чого прагнемо досягти.

Та подія мала надзвичайно великий резонанс в українському суспільстві. Людей підходило дуже багато – приносили теплі речі, розкладачки, спальники тощо. Ми відчували підтримку людей, щодня до містечка надходила ціла купа листів з усієї України. Спали ми в наметах, пили гарячу воду, їжу ніяку не їли, щодня проходили медобстеження.

Здається, на 3-й день, ми зібрались невеликою групою активістів у штабі, прийняли рішення провести студентську демонстрацію. Я з декількома хлопцями зі «Студентського братства» відправились до Сільськогосподарської академії, де ми за допомогою мегафону зібрали досить велику колону студентів і рушили тою колоною на Хрещатик - там збирались колони з усіх вузів Києва.

Тою, багатотисячною, величезною демонстрацією ми пішли до Верховної Ради, де нас зустрічали чисельні міліцейські кордони. Декільком десяткам демонстрантів вдалося прорватись до Верховної Ради, де вони миттєво розбили намети. Почались переговори. Я в тих переговорах участі не брав, повернувся на Майдан. На наступний день по Хрещатику пройшлась ще більша колона з робітників київських підприємств, що підтримали наші вимоги. В результаті тодішній прем’єр-міністр Масол подав у відставку. Акція припинилась, ми здобули перемогу! Почався концерт, у людей було почуття свята. Ми зрозуміли, що саме разом ми спроможні досягти всього того, про що мріємо.

– Ваш сайт Bucovinets сьогодні добре відомий у світі з якою цілю ви його створили?

Я би не став перебільшувати значення того каналу, що я створив на Ютубі. Він суто український, на ньому я розташовую різні відео, документальні фільми про історію та культуру України. Деякі з тих відео я розшукую в Інтернеті, деякі – роблю сам. Розумієте, зараз все більше молоді сидить в мережі, книжки не читає, тому мій канал – це спроба таким чином привернути увагу до своєї історії, культури, в першу чергу, молодих українців з усього світу. Канал я створив 1-го березня цього року, а мої відео передивились вже понад 12 тисяч користувачів.

Якщо з тих глядачів, хоч одна людина відчує повагу до свого минулого, до своєї країни, до свого народу, то я вже буду вважати цю справу не марною.

- Ви плануєте в скорому часі бути у Чернівцях також у ваших планах є зняти документальний фільм. Про що він буде?

Завдяки Інтернету я познайомився з багатьма дуже цікавими українцями з усього світу. Зокрема, з п. Анатолієм Носенко, який свого часу був одним з організаторів Народного Руху України, був в президії на Установчому з’їзді Руху. Нині він займається зйомками документальних фільмів з історії України, багато їздить по країні, зустрічається зі свідками тих чи інших історичних подій. В мене виникла ідея, за допомогою п. Носенка, зняти фільм про Буковину, буковинців, адже, на мій погляд, нині є дуже мало подібного матеріалу з багатої історії нашого краю. Є бажання створити фільм про визвольницький рух на Буковині, про збройний опір совєтам, є ще декілька ідей. Тому я був би дуже радий, знайти підтримку моїм намаганням серед буковинців.

* Гарно дякую вам за розмову.

Розмову записав Степан КАРАЧКО, краєзнавець
 


Ключові слова: Олександр Горбатюк, інтерв"ю, життя

Коментарі (0)
Додати свій коментарій:
*Ім'я:
E-mail:
*Коментарій:
Символів залишилося: із
Підтвердіть, що Ви людина 
Відповідь - одне слово на тій же мові, що й питання.
Відповідь на питання «скільки» - число
Нову загадку, будь-ласка

Другие новости:

ДТП с маршруткой на автодороге Кельменцы - Черновцы Сегодня в на автодороге в направлении Черновцы-Новоселица-Кельменцы произошло ДТП.
- 24.09.2016 20:12
В Румынии - второе землетрясение 24 сентября Согласно всемирному сайту наблюдения за гаоактивностью Земли сообщает,
- 24.09.2016 12:07
В Украине землетрясение 24 сентября Подземные толчки ощущались во многих городах Украины.
- 24.09.2016 02:32
24 сентября в Черновцах произошло землетрясение Ощущалось раскачивание мебели в квартирах, люстр.
- 24.09.2016 02:27
Ограничения движения в Черновцах 25 09 2016 В Черновцах в воскресенье, 25 сентября, будут проводиться соревнования по легкой атлетике "Буковинская миля".
- 23.09.2016 17:47
Ученые обнаружили ген шестого чувства Давно известный ген PIEZO2, как выяснили исследователи Национального института здравоохранения, может отвечать за пресловутое шестое чувство
- 23.09.2016 16:52
Конфликт под одесской мэрией - ранен полицейский В Одессе произошел конфликт между охраной городской администрации и активистами "Антитрухановского митинга". В результате стычек пострадал сотрудник полиции
- 23.09.2016 16:02
Саакашвили выступает за роспуск Верховной Рады Бывший президент Грузии, а ныне - губернатор Одесской Области Михаил Саакашвили намерен
- 23.09.2016 15:36
Съемки фильма в Черновцах - с 25 сентября перекрывают дороги В Черновцах, как мы писали ранее, стартуют съемки драматического фильма. Съемочный процесс начнется уже 25 сентября, то есть, в ближайше
- 23.09.2016 15:11
ВР ушла на перерыв до 4 октября Утреннее заседание Верховной Рады Украины было официально закрыто первым вице-спикером парламента Ириной Геращенко
- 23.09.2016 14:56

Всі новини