Дмитро Штогрин - інтерв’ю. Галичанський птах з американською відзнакою

- 30.05.2009 18:27
Дмитро Штогрин - інтерв’ю. Галичанський птах з американською відзнакою

Дмитро Штогрин: Галичанський птах з американською відзнакою

   Возможно, формат этой картинки не поддерживается браузером.     Мабуть не кожен пересічний буковинець знає про Дмитра Штогрина,  який у своєму біографічному словнику «Українці в Північні Америці», подав вперше дані про буковинців та галичан котрі внесли свій великий вклад в розбудову Канади та СШП.

   З паном Дмитром я вперше познайомився на початку дев’яностих років. А недавно професор Іллінойського університету перебував у Обласному державному архіві Чернівецької області.

   Він погодився дати інтерв’ю для нашого видання.

   — Пане професор розкажіть про своє дитинство

   — Я народився 9 листопада 1923 року в селі Звиняч Чортківського району Тернопільської області. Моя мати походила з родини Фіґолів, а батько, 1899 року народження, — із Штогринів. Він закінчив п’ять класів Чортківської гімназії і в 19 років вступив до Української Галицької Армії. Був десятником і рахунковим у війську. Служив у Києві. Потім армія відступила, а він захворів на тиф. Кожний десятий у Галицькій армії помирав від цієї хвороби. Але батько, на щастя, вижив. Повернувшись зі служби, привіз додому рахівничку і шахи. Коли у 1939 році прийшла совєтська влада, батько з тими «щотами» став бухгалтером десь у районі. Раніше, поки Польща ще не дуже взяла нас «у крепи», мій батько був секретарем на два села. Мали трохи поля, так що родина жила досить добре. У мене дві сестри — Марія і Ганна-Христина та брат Іван-Петро. Сестри ще живуть в Україні, а брат загинув від ран після війни.

   Після війни існували так звані «емведівські» гарнізони, покликані прочищати західні регіони України від Української Повстанської Армії. У забудовах мого батька містився своєрідний штаб УПА. Під коморою був змурований підвал, куди зсипали картоплю. Такий, що під час Першої світової війни там ховалися від усіляких гранат і шрапнелів, як колись говорили. Також переховувалися бійці УПА. У Чорткові доживає віку жінка, яка написала книгу споминів про цю армію. Власне, у книзі багато місця присвячено моїй родині, особливо батькам.

   Отже, у підвалі ховалися бійці УПА, а до нашої нової хати приходили краснопогонники з «емведівського» гарнізону, й мама варила їм їсти. Все це відбувалося у тому самому місці і в той же час. Ненька страшенно переживала, але якось рятувала ситуацію. Мій брат переводив «упістів» тією місцевістю і мав зброю, яку згодом знайшли і страшенно за це його збили. Через деякий час він помер від завданих йому важких ударів. Це сталося у 1948 році. Сім’ю не репресували, бо не могли довести, що батько був зв’язаний з УПА.

   Мої приятелі зі школи сиділи у тюрмі. Їх арештували поляки1938 року за ОУН. Хоч і були ще юнаками. У них польська поліція знайшла тексти «Декалогу» та іншу заборонену польською владою літературу.

   Коли прийшла совєтська влада, я перебрався до Станіславова (нині Івано-Франківськ), боячись, що хтось із тих, хто мене знає, видасть енкаведистам. У 1940 році тільки у нашій гімназії вони заарештували 50 чи 60 учнів. Майже всі вони загинули.

   Коли совєти під натиском німців відступили, я повернувся до Чорткова, де продовжив навчання в гімназії. Згодом переїхав до Перемишля. У березні хотів повернутися до родини, але червона армія вже була над рікою Стрипою, і Чортків був відрізаний…

   — Страшний був час...

   — Катаклізми Другої світової війни закинули мене до Німеччини. Під час капітуляції гітлерівців перебував у Баварії. У 1945 році осів у таборі переселенців у Ауґсбурзі. Там у 1946 році відновився Український вільний університет, студентом якого я тоді був. На той час ще не існувало поділу на факультети, але курси були дуже цікаві. Викладали такі світочі-українці, як Дмитро Дорошенко (історіографія), Дмитро Чижевський (філософія), Віктор Міщенко (психологія), Юрій Шерех-Шевельов (мовознавство), професор Курінний (археологія) — він якраз тоді був ректором УВУ. А коли все стабілізувалося, університет із Ауґсбургу перемістили до Мюнхена, де він діє донині. А його ректором зараз є професор Альберт Кіпа.

   — Скучили за мирним життям?

   — Я був досить активним — відвідував драматичний, танцювальний гуртки. Ми тоді зорганізували Пласт і СУМ (Спілку української молоді), зокрема курінь старших пластунів, який називався «Чота Крилатих», як екзотичний, романтичний, фантастичний твір Юрія Шкрумеляка. Чота — то півсотні. Такий був поділ у війську. А той, хто чоту зібрав, мав прізвисько Крук. Між іншим, усі в чоті мали прізвиська птахів: Дятел, Воробець, Бузько, Лелека і т. д. А коли не вистачало назв птахів, він добирав назви звірів. Ось так і вийшла фантастична повість, яка стала для нас своєрідною «біблією».

   Під враженням цього твору ми організували пластовий курінь «Чота Крилатих» імені Євгена Коновальця. Це було 1946 року. Цей курінь досі розвивається і діє в країнах діаспори та в Україні.

   У Німеччині ми мали статус переміщених осіб («displays person’s»). Мій приятель, покійний вже Володимир Лісович (уродженець Монастириськ, Тернопільської області), вислав мені з Америки необхідні документи, потрібні для переїзду до цієї країни. У США був український з’єднаний комітет, який мав договір з урядом Америки щодо допомоги українським біженцям, взявши на себе зобов’язання певної опіки над приїжджими тощо. Але майже ніхто того не робив, це була лише формальність. Нас на воєнному кораблі переправили до Америки.

   У Міннеаполісі працював на заводі, де виливали латунні та мідні трубки. Заробляв 75 центів за годину. Тоді то були великі гроші. Залишався активним у громадському житті і в Америці, став головою станиці пластової. У Міннеаполісі я також очолював відділ української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського. Заробив трохи грошей. Був також головою драматичного гуртка, своєрідним режисером. У 1954—55 рр. я також відвідував вечірні курси факультету ролітичних наук Міннесотського університету в Міннеаполісі

   1952 року ми з друзями вирішили поїхати за 500 миль до Канади, щоб зустрітися з тамтешньою пластовою станицею. Саме там я запізнався зі своєю дружиною Євстахією Барвінською, з давнього аристократичного роду. У Вінніпегу ми зустрілися із пластунами-українцями. Згодом часто організовували спільні конференції студійного, ідеологічного характеру. Влітку 1955 року я почав студії (підвищені курси) у Слов’янському відділі Оттавського університету, спеціалізуючись в українській літературі XX століття. З українознавчих дисциплін я слухав виклади професорів Володимира Кисілевського, Костянтина Біди, о. Михайла Залеського,а також професорів-гостей Юрія Луцького, Павла Юзика та Ярослава Рудницького. У 1958 році я отримав диплом маґістра, захистивши наукову працю «Поетична творчість Олега Кандиби-Ольжича».

   У тому ж університеті я захистив також докторську дисертацію на тему «Павло Филипович — літературознавець».

   — А як же з роботою?

   — Оскільки слов’янські літературознавчі студії ще не були популярні на північно-американському континенті, я почав студії бібліотекознавства, які закінчив з відзнакою, отримавши срі бну медаль та інші нагорроди. Оторж після закінчення цих студій я одержав пропозиції працевлаштування від кількох вищих шкіл — Гарвардського, Єльського, Манітобського та Іллінойського університетів і двох державних дослідних установ у столиці Канади. Я вибрав Ілліной, бо в тому університеті запропонували найкращу заробітну платню. Так ми осіли в університетських містечках Урбани-Шампейну. Тут звили родинне гніздо: у нас є син Богдан-Олег і донька Людослава-Віра. Вони вже на «своєму хлібі» і мешкають у своїх будинках та професійно працюють.

   — Розкажіть докладніше про початок Ваших досліджень.

   — У мене виникло бажання започаткувати в бібліотеці україністику. Запропонував своєму керівництву купити дванадцятитомне видання поезій Шевченка, яке вийшло у Чикаго. Тоді мене запитали: «Who is that guy?» (Хто є той тип?). Складністю було ще й те, що Україну вважали частиною Росії, а українців — якимось «російським племенем». Коли я казав, що я — українець, мені заперечували: «Ти — росіянин». Тоді я говорив, що не вмію розмовляти російською. У відповідь чув: «Це твоя проблема, ти все одно росіянин». Тоді вже тривала так звана «холодна» війна, але Америка ще практично не знала Совєтського Союзу. Тому варто враховувати таку цікаву річ. У США є так званий Російський і Східноєвропейський центр. На перший погляд могло би здатися, що тут йдеться про Росію, але це не так.

   У п’ятдесятих роках, коли почалася «холодна» війна, Пентагон (міністерство оборони США) запропонував американському конгресові створити при університетах центри з вивчення проблем Східної Європи, Совєтського Союзу тощо. Річ у тім, що в Америці кожна вища навчальна установа має свободу вибору, отже, багато з них відмовилось від такої пропозиції. Але деякі погодились і назвали ті центри Російськими і Східноєвропейськими. Чому не Совєтськими? А тому, що в Америці всі, включно з конгресом, ототожнювали Совєтський Союз із Росією. Навіть офіційної назви — Совєтський Союз — тоді не було, а всюди писали: «Росія» і в дужках «Совєтський Союз». Так аж до 1980 року. І тільки тоді в офіційних документах було змінено назву Росія на Совєтський Союз. Власне, в цьому і була складність говорити про Україну!

   — Головне було — розпочати?

   — Дуже допоміг професор історії Ралф Фішер, який був директором такого російського центру. Він поставився з великим розумінням до мого прагнення купувати українські книжки. Вже від 1960 року я почав замовляти українські видання до слов’янської бібліотеки. Такі центри щедро фінансувались федеральним урядом і могли собі дозволити купувати навіть дуже дорогу літературу. Завданням російського центру було дослідження всього спектра проблем, пов’язаних з СССР. Його керівником могла бути людина, яка закінчила студії за спеціальностями Східної Європи. Професор Фішер був директором того центру, а крім того, викладав. Він мав постаратись, щоб на факультеті історії було кілька професорів із Совєтського Союзу, аби у відділі політичних наук хтось викладав політичні й дипломатичні курси, присвячені СССР. Так само з географії, економіки... Він мав також створити окремі відділи слов’янських мов, з акцентом на русистику. Розподіляючи фінансування, Ралф Фішер половину коштів витратив на купівлю книг. Коли я прийшов, бібліотека налічувала близько 10000 слов’янських, російських книг. На сьогодні там їх уже майже 750—800 тисяч. Серед них, звичайно, й українські.

    Ми домоглися навіть того, що у 1970 році я поїхав до Едмонтонської книгарні й уклав договір, щоб один примірник усіх українських книжок, які до неї потраплятимуть, надсилався без попереднього замовлення до нашої бібліотеки.

   Самотній, але дуже цікавий чоловік — Ілля Чайковський колись учителював у Теребовлі, збирав книжки ще в таборах і привіз їх до Детройта. Ми у нього їх купували. Коли він помер, викупили всю його бібліотеку за 20 тис. доларів. Купляли книги і з інших приватних колекцій. Тож, під сучасну пору, бібліотека має близько 70 тисяч українських видань в оригіналах та мікрофільмах.

   — Це справжній подвиг, пане Дмитре!

   — Але в 70-х роках почав спадати інтерес до слов’янських курсів. Тоді названі вище центри також перестали отримувати належне фінансування. У той час перед ними постала проблема: отримували гроші за конкурсом — хто краще виконає якусь програму, тому більше заплатять, а хто гірше — тому менше або ж і зовсім не заплатять. Наш центр запропонував створити унікальну інституцію під назвою «Літня дослідна лабораторія дослідiв Росії і Східної Європи». За цією програмою вченим, котрі досліджують дану проблему, пропонували приїхати до Іллінойського університету і безплатно жити до двох місяців, працюючи над своїми дослідами. Окрім усього, на тиждень їм давали по 10 доларів на фотокопії. Почало приїжджати сотні людей... У рамках лабораторії ми організовували конференції. Від 1989 року в конференціях стали брати участь учені з України, і ми поволі перейшли на українську мову.

   У 1984 році я запропонував колегам, які були причетні до слов’янських студій, створити українську програму. Крім того, я запросив професора Богдана Рубчака і Володимира Мінковича з Чикаґо. Через два роки, за моєї співініціативи, було створено фундацію для розбудови українознавчих студій в Іллінойському університеті, яка працює досі. Першим її головою було обрано доктора Павла Надздікевича з Чикаґо, а оце вже понад 20 років очолює цю фундацію пані Раїса Братків з Палатайну (Ілліной). 35 років тому я розробив програму курсу української літератури і весь час вів його одноосібно. У 1994 році створив курс української культури і вів його до 2002 року. Тепер цей курс веде докторант Іллінойського університету і прекрасний викладач Володимир Чумаченко.

   Це єдина українська університетська програма поза межами України, яка щорічно проводить міжнародні конференції, присваячені українській проблематиці.

    • Дякую вам красно за розмову, пане Дмитре. Дай Вам, Боже, здоров’я на многії літа!

  P. S. Дмитро та Евстахія Штогрини і далі живуть в університетському містечку в Урбана-Шампейні; кожного 24 серпня упродовж останніх років на щоглі біля хатньої господи майорить синьо-жовтий прапор... 

Розмову записав СТЕПАН КАРАЧКО, краєзнавець, для "Платинової Буковини".


Ключові слова: Степен Карачко, Дмитро Штогрин

Коментарі (0)
Додати свій коментарій:
*Ім'я:
E-mail:
*Коментарій:
Символів залишилося: із
Підтвердіть, що Ви людина 
Відповідь - одне слово на тій же мові, що й питання.
Відповідь на питання «скільки» - число
Нову загадку, будь-ласка

Другие новости:

ДТП с маршруткой на автодороге Кельменцы - Черновцы Сегодня в на автодороге в направлении Черновцы-Новоселица-Кельменцы произошло ДТП.
- 24.09.2016 20:12
В Румынии - второе землетрясение 24 сентября Согласно всемирному сайту наблюдения за гаоактивностью Земли сообщает,
- 24.09.2016 12:07
В Украине землетрясение 24 сентября Подземные толчки ощущались во многих городах Украины.
- 24.09.2016 02:32
24 сентября в Черновцах произошло землетрясение Ощущалось раскачивание мебели в квартирах, люстр.
- 24.09.2016 02:27
Ограничения движения в Черновцах 25 09 2016 В Черновцах в воскресенье, 25 сентября, будут проводиться соревнования по легкой атлетике "Буковинская миля".
- 23.09.2016 17:47
Ученые обнаружили ген шестого чувства Давно известный ген PIEZO2, как выяснили исследователи Национального института здравоохранения, может отвечать за пресловутое шестое чувство
- 23.09.2016 16:52
Конфликт под одесской мэрией - ранен полицейский В Одессе произошел конфликт между охраной городской администрации и активистами "Антитрухановского митинга". В результате стычек пострадал сотрудник полиции
- 23.09.2016 16:02
Саакашвили выступает за роспуск Верховной Рады Бывший президент Грузии, а ныне - губернатор Одесской Области Михаил Саакашвили намерен
- 23.09.2016 15:36
Съемки фильма в Черновцах - с 25 сентября перекрывают дороги В Черновцах, как мы писали ранее, стартуют съемки драматического фильма. Съемочный процесс начнется уже 25 сентября, то есть, в ближайше
- 23.09.2016 15:11
ВР ушла на перерыв до 4 октября Утреннее заседание Верховной Рады Украины было официально закрыто первым вице-спикером парламента Ириной Геращенко
- 23.09.2016 14:56

Всі новини